ЖУРНАЛ "ФАЙНО", ЛЮТИЙ 2007 
НЕФОРМАТНО ПРО КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ ЛЬВОВА
 
    Творчі імпульси Сергія Резніченка
ФАЙНО, лютий 2007 ФАЙНО, лютий
 Муза Сергія Резніченка простягає руку по інший бік свідомої межі. Він завжди готовий
до цього дотику. Ця підступниця веде його за собою. А він, ніби заручник, не може відпус-
тити її, допоки вона в делікатних подробицях не розповість йому все... Ліричні стосунки
митця і полотна передають образи та емоції,за якими його творіння можна розпізнати
серед сотні інших. 
 
 Файно:Знаю, Ви займаєтеся йогою, медитацією і Ваша творчість 
багато користає зі східної філософії.Серед сучасних львівських художників 
це – доволі поширене явище. Як ви думаєте,чим спричинене таке 
зацікавлення?
Сергій: Східна філософія не створює ніяких рамок, а навпаки, 
– дає простір для пізнання, а відтак, для творчого самовдосконалення.Якщо 
митець буде передавати лише те, що знає, в чому живе і до чого звик 
(наприклад, християнський, звичний для нас досвід), то його робота не 
матиме віддачі.Художнику важливо бачити цю віддачу, аби картина була живою. 
Хтось любить дивитися, як горить вогонь,хтось – як йде сніг. Від цього не 
втомлюєшся, бо воно має в собі якесь життя. Так само і полотно вбирає в себе 
структуру, яка не до кінця зрозуміла. Сама етимологія слова «живопис» 
показує, що ця творчість передбачає щось живе, нове − саме життя.Коли картина 
відкрита до нового, вона буде цікавою для всіх − кожен зі свого досвіду може 
постійно її відчитувати.Ось чому художникові в процесі творіння важливо 
бути незаангажованим, шукати нового пізнання.
Файно: Під час малювання Ви маєте 
перед очима людей, які будуть споглядати картину?
Сергій: Та ні, ніколи про 
це не думаю. Я − егоїст, роблю так, щоб мені було цікаво.Йду за творчим 
процесом фанатично, мене важко чим-небудь відволікти. Це дуже цікавий процес, 
іноді ловлю себе на думці, що справді від мене не залежний.
Файно: Так, 
психологи також кажуть, що творчий імпульс є посередині між сновидінням 
та неврозом. Чого більше в Вашій творчості?
Сергій: Мені треба дійти до точки 
накипу, коли емоційне напруження досягає піку і я вже готовий полотно зубами 
рвати. Я творю на грані.А коли вже переходиш цю межу, з’являється ніби 
«друге дихання», і в один момент можна виразно побачити, як все виглядатиме 
в кінцевому результаті. Мої найкращі роботи були зроблені за таким принципом 
– в остаточному пункті неврозу.
Файно: Найчастіше Вашою натхненницею є жінка. 
В сучасному мистецтві уявлення про еротичне здебільшого співпадає з 
образом жінки.Як Ви гадаєте, це пов’язано з її активною емансипацією останнім 
часом?
Сергій: Не думаю, що це є першопричиною. Не можна,наприклад, сказати, 
що вкраїнах з виразним патріархатом малюють чоловіків.Чоловіків, до речі, 
важче малювати. Але не тільки тому жінки рідко малюють чоловіків. Насправді 
жінки складніші в своїй еротиці, їм для цих відчуттів потрібно більше.Еротична 
енергія або є в художника, або її нема.Відтак, можна малювати будь-що, і, 
ймовірно, це буде еротично. Але типові мотиви все-таки є. Жінка для чоловіка – 
об’єкт бажання,який найкраще пробуджуєцю еротичну енергію. Колись найбільшим 
збудником був,наприклад, запах. Сьогодні ж найкращим збудником є оголене жіноче 
тіло. І мені подобається назва виставки,в якій зараз беру участь −«Приборкання 
Ероса», бо це справді енергія, з якою можна бавитися.
Файно: Ви малюєте з 
натури? На що звертаєте увагу насамперед?
Сергій: Так. Найперше мені цікаво, 
наскільки зорово я можу вловити образ. Важливо відчути якісь ментальні особливості 
людини. Мені цікава манера, поведінка,власна мова − з усього цьо-го і ліпиться
 еротика. Вона може проявитися в будь-який несподіваний момент,у несподіваних 
деталях −у легкому поруху вій, водо-спаді волосся... 
Файно: Ви малюєте свої мрії,образ ідеальної жінки?
Сергій: Ні, керуюся власни-ми відчуттями, тим, як 
я відчуваю ту чи іншу жінку.Можна сказати, що всі мої картини − це автопортрети.
Це моє ставлення до жінки, яка, безперечно, – дуже особливий вінець творіння...
Олександра Луць.
 
 
 
 

Стиль жизни  Искусство 

Между

"сейчас" и "всегда"

    Сеансами проявления назвала бы я то,что делает Сергей с холстом и красками. "...Годы, луны вдаль идут и в вечность, и кисть пойдет искать неуловимых тайн", - написал в XVIII веке нашей эры Ван Вей в "Трактате о живописи", - и это очень близко к сути живописи, которую создает Сергей. "Тщетно, художник, ты мнишь, что творений своих ты создатель! Вечно носились они над землею, незримые оку" - наиписал Алексей Толстой, и это тоже очень близко к сути живописи, которую создает Сергей. И еще Бог весть сколько цитат можно отыскать при желании у великих мира сего, писавших о себе и о вечности, и это тоже будет близко. Цитаты создадут предвкушение настроения, параллельный медитативный рефрен, но смотреть эту живопись желательно в оригинале.  Потому что ее нельзя рассказать, ее нужно ощутить...
  "Мне нравится, чтобы живопись не была повествовательной, скованной графическим совершенством. Люблю, когда она стихийна, когда кричит, напрягая неожиданным цветовым пятном, или когда "стонет" томными валерами, выжимая из цвета все силы, или когда она изначально легкая, и бессмысленно к ней придираться и искать чего-то большего. В любом случае, она должна прийтись кому-то по душе. Тому, кто согласился бы с ней жить", - написал Сергей в прошлом году в книге "О себе и о нем" в качестве комментария к своему творчеству. От себя могу добавить, что живопись Сергея не кричит, даже если она истекает максимально активным колоритом. Потому что крик - это по сути другое явление, это резкое нарушение равновесия. Со знаком плюс или минус, но бурный диссонанс относительно предыдущего   контекста, предполагающий такую же бурную на него реакцию. Живопись Сергея - другая, Здесь остановлен мир в момент, когда все хорошо, и это устойчивое состояние возможности спокойного, ничем не ограниченного в пространстве и времени созерцания мира в точке его или нашей с ним гармонии -очень нужный нам, уставшим, подарок. Поэтому не важен сюжет, ни художнику, ни зрителям. Какая разница, что он сказал, главное как. В размытости формы растворяется ее функциональная банальность и появляется возможность поливариантного, для каждого входящего своего, смысла. "Какое, милые, у нас тысячелетье на дворе?" - не имеет никакого значения. Во все времена люди всегда были счастливы одинаково - любовью, покоем, надежностью, ощущением умиротворения, которое свернулось в груди пушистым котенком....
  Чем дольше вглядываешься в эти полотна, тем глубже они затягивают в свою реальность, искушая паутинным плетением неуловимых ассоциаций, лабиринтами дежа вю, многослойнымизыбями снов... Едва ощутимые авторские реверансы в сторону старых мастеров и импрессионистическая лепка фактуры здесь только способ для наслоения кадров многосложного мира на одном отдельно взятом отрезке холста размером в пару метров. Автор так и создает свою живопись - наслаивая на фон вариацию за вариацией, иногда на одном дыхании, иногда - день за днем, неделя за неделей. Персонажи и аксессуары возникают-исчезают в процессе чуткого прислушивания художника к пульсации их проявления. Мерой проявления здесь служит не разум, потому что Сергей изначально не согласен поддаваться соблазну поддакивать полотну, а ощущение момента равновесия, когда в работе уже ничто не раздражает.  Если его пропустить, картина пойдет наслаиваться дальше, к следующему мгновению равновесия. Не остановишь процесс, и он будет длиться и длиться, Впрочем, все полотна Сергея, это, по сути, одна кинолента без начала и конца, для удобства экспонирования размонтированная автором на отдельные блоки-серии и полотна-кадры. Но в этой повторяемости нет монотонности, ибо каждое отдельное полотно проявляется по своей индивидуальной схеме и результат всегда непредсказуем: иногда в нюансах, иногда - глобально, как и каждый день, который мы проживаем в этом мире... ...И снова день. И снова ежедневное потрясающее  солнце.   И  снова длится жизнь,   прекрасная   или   невыносимая только по нашей внутренней команде. И снова Сергей встает к чистому холсту в предвкушении очередного непредсказуе¬мого сеанса проявления...

Текст: Наталия Космолинская.

"Domus design". Май 2006.

ВПОЛГОЛОСА О ГЛАВНОМ

 "Ты говорила шепотом: «Что потом? что потом?» - сии строки из стихотворения Евгения Евтушенко можно было вспомнить,
глядя на работы художника из Львова Сергея Резниченко, недавно показанные в киевской галерее «Арт-блюз».
Живописец представил на суд жителей столицы свои недавно выполненные портреты и натюрморты. Но центральное
место в экспозиции занимали «провокационные сюжеты НЮ». Выставку довольно откровенных произведений художник
назвал «Недосказанное», что на первый взгляд показалось несколько несоответствующим концепции.
Но это скептическое настроение сошло на нет при более внимательном знакомстве с его творчеством...
  Образ Женщины во всех ее ипостасях - от нежной Джульетты до страстной Кармен - захлестывает художника,
заставляя его воображение балансировать между явью и сном. В полотнах Резниченко много недоговоренного,
таинственного, посему на его героинь словно накинута вуаль загадки: иногда «тает» в темноте стен смуглое
плечо, иногда специально подобранный фон рождает иллюзию парения в воздухе. Эта умышленная незавершенность
подчеркивается необычным композиционным решением картин: здесь и динамичность поз, и впечатляющая гармония
движений. Кажется, что модели не специально посажены художником на загодя подготовленные места, а пойманы
им врасплох. Отсюда в душах у многих созерцавших его «НЮ-создания» возник сумбур противоречия.
В резниченковских полотнах - и отголоски песни о недосягаемой Отраде, живущей «в высоком терему»,
 и ощущение «голой правды жизни», от которой мороз по коже. В общем, выставка «Недосказанное» -это еще одна
повесть о том, как художник трактует Красоту, которая, как известно, спасет мир.

Текст:  ВИКТОРИЯ  ТИЩЁНКО